У комині її просторого будинку в Шательро вже довгі роки не палає вогонь. І хоч би який холод, не насмілиться господиня, зеленоока біла пані Дюбуше, вона ж Наталя Замулко, бодай друзки запалити, щоб погрітися біля його мармурової груби. Є на те причина у димарі оселилися дикі голуби. Тут і пташенят виводять. Їх ніжне воркотіння у вечірньому присмерку кімнат стишує розмови, будить приспані спогади.
...Щоранку звично й тривожно кликала на самоті голубка на старій груші, коло батьківської хати в її рідній Прохорівці, що на Канівщині. Малій Наталці вчувалося у тому пташиному повторі:- “На-та-ша, На-та-ша”. Так начебто застерігала сива птаха — дивись дівча, не проспи свій день, свою долю. Вона й не барилася. Ще тільки зоріли її літа — відчайдушно кинулася в обійми світу, мов у материнські руки, - прийми, бо я тебе люблю. А світ прийняв її порив і зізнання, як виклик до бою — чи витримає? Встояла. Без докорів і сліз. З усмішкою. Тихою ходою зійшла зі стежки чужої долі, випивши до дна гіркотний трунок першого кохання. Але любові не зреклася — до життя, дітей, поезії. І віру не згубила.
Он бачиш, доню,
ранок звів крило.
Веселкою над нами-
перевеслом.
Який там шлях?
Яке чатує зло?
Нехай воно,
як крига,
в водах скресне...
Йшла по життю не стежкою — широким шляхом. Видніла всім красою, мудрістю, незалежністю. Трьох дітей, красивих, ставних і розумних, підняла на ноги, дала освіту.
У Франції майже 15 років. Тут закінчила університет, працює в мерії міста Пуат'є. Молодша донька, Даринка — студентка юридичного факультету. Тут же недалеко — син Володя із сім'єю. Старша дочка Юля — лікар за фахом, живе і працює в Москві з чоловіком Сергієм, якого Наталя зразу ж прийняла у своє серце, як свою дитину. Підростає онук — Ілля, йде у перший клас. Коріння роду в Росії.
Буде скоро і у Франції. Сказала пророчі, весело-сумні слова, своїй невістці Тетяні — впала на тебе місія- буде перше покоління моїх онуків на цій землі, у другому, мову нашу почнуть забувати, у третьому тільки і знатимуть, що їх пра-пра- бабуня була за походженням українкою.
Наталя щиро дарує добро й збирає каміння на дорогах життя. З мужнісю скіфині...
Скручу думки свої
в тужаве перевесло.
Дозволю цілувать
себе вітрам.
З мого життя,
в якім не все ще скресло,
найменшої сльозини
не віддам.
І пише чудові вірші. Про любов, материнство, жіночу долю, вірність, милосердя. Даруючи себе людям, сама визріває в духовності.
Спасибі, милосердя,
що живеш
в душі
до кожного народу.
І світлим оком
по землі ведеш,
не дбаючи зовсім
про нагороду.
І далі...
І все ж, як стрімко
серцем виростаю,
коли я милосердна
до людей.
В останніх творах домінує філософське осмислення життя, обшир думки. “Дозріле серце — вимагає правди!” - зізнається вона у своєму вірші “Не радує чомусь вчорашній день”.
З роками виникла потреба донести пережите й осмислене у прозі. І це вдається Наталі. Написано багато про життя слав'янських жінок в еміграції, статті на болючі теми сучасності.
Людям світло, затишно й щемно від прочитаних творів Наталі, бо слова її проростають з душі — живі й цілющі. Тому так багато у неї друзів не лише в Україні, де її ім'я добре відоме, але й тут, у Франції.
Шовкова ниточка її дитинства щасливо вчепилася до берегів життя, червоним і чорним помережила шляхи-дороги долі і спочила срібним ланцюжком у збірках “Берег пам'яті”, “Березнева заметіль”, колективних збірках поезій “Повноліття”, “Кроки”, “Ранкові вікна”, “Дніпрові зорі”, “Поезія 1995” у прозовому творі “Білет на французський корабель”, у численних добірках поезії на сторінках газет та журналів України, Прибалтики, Росії.
Поетка Наталя Замулко — одна з небагатьох наших співвітчизників, хто, перебуваючи за межами України, не забув зміст слів “співчуття”, “дружба”, “гідність”, “Вітчизна”. Тож віддамо їй належне — із щирою повагою й зацікавленністю приймемо у дарунок ще цю збірку. Читаймо й радіймо — краплина крові українців у Франції пульсує за київським часом.
Лариса Грабчак
член спілки журналістів України
м. Черкаси 2004 рік
видавець Чабаненко Ю. А.
Комментариев нет:
Отправить комментарий