ЯК БОЛЯЧЕ З УКРАЇНОЮ ВДАЛИНІ ВІД УКРАЇНИ

То тільки так здається, що можна без Батьківщини, що українцям можна без України. Розповідають, хто бував у російських “ведмежих кутках”, куди позаносила лиха доля українців, що серед жител місцевого російського, татарського, чувашського населення око подорожуючого часто натрапляє на біленькі хатки. Це українці й сюди, в тайгу і в саме Заполяр'я привезли за собою крихітку України, спомин про Україну. А глибоко в душі — й материні, дідові рідні слова і пісні. І одвічний сум удалині за Батьківщиною, який дістав болючу назву — ностальгія.

Ми живемо в Україні й не задумуємося часом над тим, яке це щастя жити дома, у своїй державі, на рідній землі. Іноді легковажимо й готові за шмат “дешевої” московської ковбаси продати свою молоду Українську державу, знову вшилити свою малоросійську дурну шию в російське ярмо. Такі ми, кажу, нерозумні, живучи дома.

Та от українець раптом одривається від своєї землі, потрапляє на чужину, і тоді з ним коїться щось незрозуміле. Людині починає боліти, здавалося б, неіснуюче, про що раніше вона й не думала. Не голова болить, не руки, не ноги, а душа. Бо в тій душі, виявляється, глибоко сидить у самих генах Батьківщина, зелена, кароока, синьо-золота, єдина в світі...

Про це думаєш, читаючи проникливі, щирі вірші-сповіді нашої землячки в минулому черкащанки Наталі Замулко, надіслані з Франціі спеціально для нашої газети, написані у всесвітньовідомому Парижі й у менших містах Шательро, Ля Рошель. Наталя Йосипівна родом із села Прохорівки Канівського району. Працювала в обласному відділенні Українського Фонду миру, писала вірші. 1990 рік- вийшла її збірка “Березнева заметіль”. Її вірші тепло привітав у “ Літературній Україні” головний редактор видавництва “Радянський письменник”- Володимир Біленко.

На поезії Наталі пише пісні черкаський композитор Олександр Стадник.

І ось кілька років тому непередбачувана доля викинула цю жінку на чужину, у Францію. Там вона живе й працює зі своєю маленькою дочкою Даринкою серед добрих французських людей, які її люблять. А повного щастя нема. Бо заболіла раптом цій жінці Україна... Доля мене також виривала з України в уральську тайгу, і я можу сказати, бодай приблизно, що це за біль. Це якийсь фантомний біль, як ампутована, скажемо, нога. Її нема, її від тебе відняли, а вона болить... Бо живе пам'ять про неї...Бо така твоя природа — ходити на двох ногах по землі.

Далі не буду нічого казати. Читайте вірші цієї чарівної, мужньої, колись сонячно оптимістичної жінки і думайте... Хай ми на хвилину видамось егоїстами по відношенню до поетеси але вслухаючись у сумні ностальгійні мотиви її душі порадіймо, що ми вдома, в своїй Україні, в уже своїй Українській державі, яка так тяжко спинається серед недругів на своє незалежне крило, щоб таки летіти, і в цьому наше щастя...

Далі — поезія... чи молитва української душі за Україну...

Василь Захарченко

газета “Черкаси” 22 липня 1994 року.

К В І Т К А_ Г О Р Д О В О Ї

Черкаська осінь нині, слава Богу, багата на мистецькі події.

Тільки - но ми відзначали відкриття після тривалої перерви виставочного залу, вітали в ньому виставку художників, приурочену трагічній пам'яті України — голодомору-33, як ось іще приємна подія. В художньому музеї відкрилася персональна виставка черкаської художниці, члена Спілки художників України Тамари Гордової.

На цю виставку, правда, і черкасці, і сама художниця довгенько чекали. У багатьох містах України виставлялися роботі Гордової, польські любителі мистецтва мали змогу бачити її роботи, як кажуть, мало не в повному зібранні, а персональної виставки на такому рівні в Черкасах ще не було.

Декоративний розпис, представлений художницею в одному із залів музею, це тільки невелика дещиця того, що вона зробила за ці роки. У Гордової є цілі цикли робіт, об'єднаних спільною тематикою, окремі з яких черкасці бачили раніше.

Нинішню виставку можна назвати сонетом любові. У символах декоративного розпису- птахах і квітах - читається ціла поема людського кохання, його злетів і втрат. Часто як ліричний супровід художниця використовує вірші В.Симоненка, Н. Замулко, пісенні рядки.

Радує невтомна працелюбність Гордової, її бажання освоїти різні види декоративно-прикладного мистецтва: писанки, гобелен. Чудовий гобелен “Дерево життя”, до речі, відкриває її нинішню виставку.

Хтось, коментуючи цю подію, сказав, що роботи Гордової — це своєрідний зв'язок з космосом.

Ми б сказали, що це — прямий зв'язок з землею України, її народним мистецтвом, переданим Тамарі від батька з матір'ю. Творчість Гордової — це гарна квітка Черкащини, яка, сподіваємося, буде гідно пошанована не тільки за кордоном, а й у себе на батьківщині.

І. ВОЛОДІНА.

“Черкаський край” 27 листопада 1997 року.

І ХТО СКАЗАВ, ЩО Я ПІШЛА НАВІКИ!

ЛЕЛЕКИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Зізнаюсь, я з хвилюванням розкривав нову книжку Наталії Замулко-Дюбуше з Франції “Лелеки рідної землі”, яка щойно вийшла в Черкасах. З хвилюванням, бо давно знаю її щире, сповідальне слово, від якого стає світло на душі. Її першу особисту збірку “ Березнева заметіль”, що побачила світ у “Радянському письменнику” у 1990 році, тепло привітав Олесь Гончар.

У ті 90-ті, повні надій і тривоги, Наталя Замулко працювала в Черкасах у обласному комітеті захисту миру, була членом нашого письменницького колективу. Згодом доля цієї молодої, енергійної, активної жінки склалася так, що вона виїхала на проживання до Франції. Але зв'язок поетеси з рідною Україною не поривається ні на мить. То рядки її поезії наснажливо озвуться у живописних феєріях-птахах Тамари Гордової, то ніжно-печально прозвучить пісня черкаського композитора Стадника “Ой, не лети, лебідонько” на її слова. А то раптом вийде в Черкасах чергова збірка поезій Наталії.

В одному з віршів проривається ностальгійне!: -”Носять пошту мою лелеки із минулого у буття”. З минулого, яке почалося в Наталії на березі Дніпра в легендарній Прохорівці на Канівщині, а буття, яке триває зараз у містечку Шательро у Франції.

Як і раніше, поезія Н.Замулко останніх років сповнена громадянських, патріотичних почуттів, доброти, милосердя. А ще вона зарекомендувала себе як авторка тонкої інтимної лірики, в якій пульсують щирі почуття материнства, жіночності, вірності в коханні:

Не плач в мені.

Не озивайся більше.

То тільки пісню можна повторить.

Ти краще прозвучи останнім віршем,

Що в серці наболілому тремтить.

Збірка складається з трьох циклів: “Україна”, “Слово”, “Любов”. Поетесу там, у Франції, як і у нас тут, в Україні, мучить оде і те ж питання про історичну долю Вітчизні: чого мі й досі топчемося на одному місці, чого й досі Україна і в своїй Незалежності духовно невільна, залежна?

Доля поетеси прямо перегукується з долею тих, семи мільйонів українців, яких лихе життя в Україні на наших уже очах змило четвертою еміграційною хвилею з домівки в чужі світи на виживання. І все ж є ще надія на повернення або хоч на незабуття.

І хто сказав, що я пішла навіки?

Що по моїх слідах росте трава?

Іще несуться в море наші ріки,

І рідна мова в пісні ожива.

Задумаймося над цими словами поетеси. Від нас залежить у ці відповідальні дні, від нашого вибору 21 листопада — чи повернуться додому ці сім мільйонів співвітчизників?

Ось “Молитва”, яку не можна читати без щемливого хвилювання.

Живий ще день,

забілений снігами,

прадавній рід- колисочка моя.

О, зглянься, Господи,

не гребуй нами,

десь там у далечі - моя Земля.

Тулюсь щокою

до каміння Лувру.

Молюся, плачучи, і Сину, і Отцю.

Не дотягнутись до Софії муру,

прости нас, Господи,

і землю цю.

Не відвернись від нас,

народжених рабами.

За те, що образ Твій

ми випустили з рук,

що пам'ять нашу занесло снігами,

що не збагнули в муках біль розлук.

Даруй же нам, хоча б одну надію,

щоб шлях знайти

і слово донести.

Пишу, як вмію,

і молюсь, як вмію.

О, Сину Господа, помилуй,

заступи!

Василь Захарченко

письменник, лауреат Національної премії

України ім. Т.Шевченка.

Газета “Місто” 10 листопада 2005 року. Черкаси.