І ХТО СКАЗАВ, ЩО Я ПІШЛА НАВІКИ!

ЛЕЛЕКИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Зізнаюсь, я з хвилюванням розкривав нову книжку Наталії Замулко-Дюбуше з Франції “Лелеки рідної землі”, яка щойно вийшла в Черкасах. З хвилюванням, бо давно знаю її щире, сповідальне слово, від якого стає світло на душі. Її першу особисту збірку “ Березнева заметіль”, що побачила світ у “Радянському письменнику” у 1990 році, тепло привітав Олесь Гончар.

У ті 90-ті, повні надій і тривоги, Наталя Замулко працювала в Черкасах у обласному комітеті захисту миру, була членом нашого письменницького колективу. Згодом доля цієї молодої, енергійної, активної жінки склалася так, що вона виїхала на проживання до Франції. Але зв'язок поетеси з рідною Україною не поривається ні на мить. То рядки її поезії наснажливо озвуться у живописних феєріях-птахах Тамари Гордової, то ніжно-печально прозвучить пісня черкаського композитора Стадника “Ой, не лети, лебідонько” на її слова. А то раптом вийде в Черкасах чергова збірка поезій Наталії.

В одному з віршів проривається ностальгійне!: -”Носять пошту мою лелеки із минулого у буття”. З минулого, яке почалося в Наталії на березі Дніпра в легендарній Прохорівці на Канівщині, а буття, яке триває зараз у містечку Шательро у Франції.

Як і раніше, поезія Н.Замулко останніх років сповнена громадянських, патріотичних почуттів, доброти, милосердя. А ще вона зарекомендувала себе як авторка тонкої інтимної лірики, в якій пульсують щирі почуття материнства, жіночності, вірності в коханні:

Не плач в мені.

Не озивайся більше.

То тільки пісню можна повторить.

Ти краще прозвучи останнім віршем,

Що в серці наболілому тремтить.

Збірка складається з трьох циклів: “Україна”, “Слово”, “Любов”. Поетесу там, у Франції, як і у нас тут, в Україні, мучить оде і те ж питання про історичну долю Вітчизні: чого мі й досі топчемося на одному місці, чого й досі Україна і в своїй Незалежності духовно невільна, залежна?

Доля поетеси прямо перегукується з долею тих, семи мільйонів українців, яких лихе життя в Україні на наших уже очах змило четвертою еміграційною хвилею з домівки в чужі світи на виживання. І все ж є ще надія на повернення або хоч на незабуття.

І хто сказав, що я пішла навіки?

Що по моїх слідах росте трава?

Іще несуться в море наші ріки,

І рідна мова в пісні ожива.

Задумаймося над цими словами поетеси. Від нас залежить у ці відповідальні дні, від нашого вибору 21 листопада — чи повернуться додому ці сім мільйонів співвітчизників?

Ось “Молитва”, яку не можна читати без щемливого хвилювання.

Живий ще день,

забілений снігами,

прадавній рід- колисочка моя.

О, зглянься, Господи,

не гребуй нами,

десь там у далечі - моя Земля.

Тулюсь щокою

до каміння Лувру.

Молюся, плачучи, і Сину, і Отцю.

Не дотягнутись до Софії муру,

прости нас, Господи,

і землю цю.

Не відвернись від нас,

народжених рабами.

За те, що образ Твій

ми випустили з рук,

що пам'ять нашу занесло снігами,

що не збагнули в муках біль розлук.

Даруй же нам, хоча б одну надію,

щоб шлях знайти

і слово донести.

Пишу, як вмію,

і молюсь, як вмію.

О, Сину Господа, помилуй,

заступи!

Василь Захарченко

письменник, лауреат Національної премії

України ім. Т.Шевченка.

Газета “Місто” 10 листопада 2005 року. Черкаси.