НОСТАЛЬГІЯ

Про нову книжку поезій Наталі Замулко- Дюбуше

Благородно-синя обкладинка, - такі кольори любили Київські князі і княгині, - нагадує наше небо і Рильського:

Ген поля жовтіють і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить!

Обніми востаннє, поцілуй востаннє:

Вміє розставатись,

Той, хто вмів любить...

Мерехтить і розпливається в далині і в глибині цієї синяви вранішнє сонце, і на його тлі летять лелеки- наймиліші з наших українських птахів. Майже домашніх, як ото вони в'ють гніздо на хаті, на дереві або на стовбі із спеціально закріпленим на верхньому кінці колесом. І назва срібним по синьому: “Лелеки рідної землі”. Тональність і настроєвість книжки, навіть її зміст легко й виразно вгадується в цій талановитій обкладинці.

Взявши в руки, цю книжку не відкладеш: ще одна душа з далечини промовляє до нас, подає ностальгічний голос з сонмища отих ( семи!) мільйонів, що покинули Україну під ударами жорстокої долі, а не лише глобалізації, яка ще покаже нам свій хижацький норов.

Але Наталя Замулко не належить до гнаних долею. Бо її у Францію привела любов. Готовий сюжет для роману. Але лишімо його романістам чи самій Наталі. Бо предметом цієї розмови є її книжка поезій. Вона свідчить про те, що не тільки гірка доля заробітчан, але й щаслива доля жінки сповнена смутку за рідною землею, за Україною, її небом, Дніпром і рідними могилами.

Ну, здрастуй, осінь!

Плач мені дощами

І мокрим листям холоди лице.

Іду життям, в якім не стало мами.

Живу ділами, а не жду слівце.

Прийму тебе, немов найбільшу радість.

Хоч хай там що- зустрінемо зиму.

Коли й до нас вже завітає старість,

Її я спокійнісінько прийму.

Ностальгія- сум за Батьківщиною, сповнений катарсису. Він облагороджує душу, жене з неї дріб'язок повсякдення, який іноді засмічує і гнобить найсвітліші почуття. І тоді вищає небо наших спогадів, прозорішає повітря далечини, що пролягла між нами й рідними місцями, в яких народилися і виростали. І з душі само ллється, мов музика:

Побіжу додому. Там у мене тихо.

Якщо й ходить смуток. То моє лиш лихо.

Сонце усміхнулось. Хилитнуло гілку.

Серце відпочило — й дивиться з причілка.

І в прекрасній, благополучній, багатій Франції українська душа тужить за дитинством, за неповторніми нашими пейзажами, деревами, селами, ріками. Навіть — за травою! Бо на Батьківщині вона пахне так, як ніде! Ось вірш “Україні”, який літературознавці назвали б програмним. А ми ніяк його не будемо ні називати, ні тлумачити — сам за себе скаже Вам все що треба:

Ой, до чого ж ти, любов моя пригнічена,

Так словами і піснями омузичена?

Зацвіла земля роменом, сон-травою...

Вже ніколи ми не будемо з тобою.

Як доріг моїх не полічить на досвітку.

Так із втрат твоїх вже вирубано просіку.

І бринить в душі струна твоєї долі,

Як на березі крутому дві тополі.

Бо одна тополя — пісня несподівана,

А другая — доля твоя гнівана.

Над Дніпром зроню перо своє чаїне,

Ти любов моя остання, Україно!

Як сердечно, не крикливо, ніжно і переконливо! А зовсім не так, як у недолугих естрадних піснях, набитих немов половою пустими словесами й позбавлених музики, мелодійності. І навіть дум. А ось “ Розмова з рікою дитинства Дніпром”:

Я біля тебе змалечку росла.

А ти собі все протікав до моря.

А потім сталося, що так до тебе йшла,

Як до спасіння, від людського горя.

Ріко моя! В надії світлий день.

Віддай мені лиш слово до любові.

Скажи своїй краплиночці шовковій,

Як вперше вирушав ти до людей.

Ця “ Розмова”- своєрідний триптих, в якому надасться слово й самому Дніпру, а не лише ліричній героїні. І тоді ми бачимо, як Наталя Замулко перевтілюється в Ріку, яку ні переплисти, ні забути:

Там було тихо, де підземні води:

Там можна легко весь свій вік прожить.

Там не літа ідуть, а тихо гине врода.

А ще- немає з ким поговорить.

Пішов — не вернеш. Люди не пробачать.

Бо вже повз тебе і у Крим ідуть.

А хто там бачив: - перехожі плачуть?

Вони всі сльози в річку переллють.

Нехай пороги, хай важке каміння.

Та линув я, бо знав - ген море там.

Долав я шлях важкий, а не видіння.

Ця путь моя- уроком вічним вам.

Ну що б, здавалося, оцій мадам Дюбуше, віконтесі Наталі до нашого Дніпра, який вона покинула, закохавшись в чужинця - латинянина? Еге-ге! Чужина саме й підкреслює чаріність і неповторність Вітчизни, яку ми покидаємо навіть з найщасливіших мотивів! І озивається Ріка Дитинства на дальніх берегах нової батьківщини і Голосом Ріки, і тугою за нею:

Вже скоро море. Там тебе не стане.

Ти будеш ним — солоним і гірким...

Свою печаль, усі болючі рани,

Все, що ти бачив, все, що пережив,-

Все віддаси, як другу, не в наругу.

Чи смертний хто весь шлях твій повторив?

Ой, Бористене, любий Бористене!

Стою в тобі, а ти течеш крізь мене.

А ось про матір- про найдорожчу на світі людину:

Покинула. У човні відпливла.

У Всесвіті, мабуть, існує Лета.

З усмішкою тихенько відбула,

Умисно не лишивши і портрета.

А я живу. На людях не заплачу.

У мене справ, як в сотень матерів.

І пам'ять по тобі

Я сумом лиш позначу.

І вирощу я дочок і синів.

Та на порозі втоми, ізвечора:

Чи то у сні, чи справді наяву.

Ти витерла сльозу... Це було вчора,

Тому сьогодні з усмішкою йду.

...В Наталиній поезії головною темою лишається реальний світ, налитий по вінця ностальгією- сумом за рідною землею. Цим тихим і мудрим почуттям і настроєм пронизана вся книга “ Лелеки рідної землі”. В усіх трьох розділах: “Україна”, “Слово”, “Любов”. Ось із першого розділу “Україна” :

Вже все було. І все ще може бути.

Тобі, народе мій, ще “розцвітати знов”.

Все будеш бачить, все ще будеш чути

З гіркотним пилом, всмоктаним у кров.

Топчачи ряст чужої землі, якщо він там є, спостерігаючи за життям чужого народу, щиросердна Донька України глибоко задумується над долею та історичною пам'яттю свого власного народу, знаючи що там, у його лоні її душа. З його культури вона вийшла і в принадах та неповторності рідної культури торуватиме шлях свій до логічного завершення. Тому тривоги не покидають її - вона все частіше й частіше звертається до історії.

Куди ти йдеш, трагічний мій народе?

Одна ідея ще тебе веде.

Ота омріяна й приплакана свобода-

Єдине, що висвічує тебе.

Нам не вертати, бо тоді- не жити.

Уже перейдено невольницьку межу.

А я до тебе — як у спрагу пити:

Усе твоє у серці бережу...

Іноді приходять гіркі роздуми над тим, як прожило твоє покоління та як поводилася ти сама? Бо вже й п'ятий десяток розміняно - пора підбивати підсумки!

Чого розкукурікались півні?

Бо вже світає й сонце буде сходить?

Які хвалебні снились вам пісні?

Фортуна лагідних під білі руки водить.

А скільки відпалало тих багать,

Що кращі з нас палили в непогоду?

Дозвольте вас іще раз запитать!

Служили ви собі, чи власному народу?

Характерна риса справжньої поезії: чим глибше вчитуєшся в неї, тим більше відкриваєш у ній принад. Не можна втриматись, щоб не навести ще один вірш із першого розділу.

Живи мій болю! Я тебе не згою.

Стоїть мій день, стужавілий від справ.

Десь там мій дім і мій прадавній Родень*

Зірницями спадає в шум отав.

Було всього: й розлуки-переправи,

І слів хула — все перейшло в літа.

Ріко дитинства- На твої заплави

Душа моя спочити приліта.

Коли ж оглянути все з точки зору основ віршування, то найперше в ньому вчувається не наслідування, а слідкування за класичними здобутками нашої поезії в творчості незрівняної Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бориса Олійника. Живучи у Франції, досконало володіючи її мовою, Наталя Замулко не просто ознайомилася, а проштудіювала поезію Поля Варлена, Війона, Апполінера. Зізнавалась, що захоплена живописом Моне і Мане, Сезана і Ренуара, Дега й Пікассо. Часто відвідує галерею-музей імпресіоністів. Але це багатство світової культури не довліє над її творчістю, вона св'ято береже традиції національної поезії, закладені Т. Г. Шевченком. Не захоплюється модними “ їзмами”, аж до постмодернізму включно. Не заграє з ними. “Молитвою” завершується перша частина книжки:

Живий ще день, забілений снігами,

Прадавній рід — колисочка моя.

О, зглянься, Господи, не гребуй нами,

Десь там у далечі — моя Земля.

Тулюсь щокою до каміння Лувру.

Молюся, плачучи, і Сину, і Отцю:

Не дотягнутись до Софії муру!

Прости нас, Господи, і землю цю...

Даруй мені хоча б одну надію,

Щоб шлях знайти і слово донести.

Пишу, як вмію. І молюсь, як вмію,

О Сину Господа, помилуй, заступи!

В другій частині, що зветься “ Слово”, мене вразило розпачливе зізнання авторки в безсиллі перед словом:

Збираю і не виберу слова,

Вони з душі моєї проростають.

Часом здається: зовсім їх не знаю,

А рідні вже. Слухняно так лягають,

На білий аркуш...

Новонародженим словам ще треба гарту,

Мов діти- перші кроки навмання.

Від нас залежить: будуть вони варті

Життя твого? Чи буде все — брехня?

Оці тривожні, навіть болісні роздуми, вагання, розчарування своїм доробком і хистом свідчать про вимогливість поетеси, про її “муки над словом” є запорукою від дамського версифікаторства, так розповсюдженого зараз у нас в Україні. Позбувшись літературного середовища, важко Наталі Замулко в самотині шукати “свого слова”, про що вона відверто зізнається і страждає від того. Та й стихія чужої мови, в якій вона перебуває, притлумлює музику рідної мови, але не глушить. Можна з певністю твердити: бездоганно володіючи і постійно користуючись чужою мовою, Наталя думає, відчуває і відгукується на події- рідною мовою. Черкаси сходять разом із Сонцем і заходять разом з ним у її душі. Про це свідчить триптих “ Чигиринські дзвони” та й уся частина друга розділу “Слово”.

Легко уявити, як важко народжуються вірші в усамітненій душі далеко-далеко від дому. Стоїть в самотині, на полях прекрасної Франції наша Біла Пані Наталя Замулко і згадує рідні степи і рідні могили. Найперше найвеличнішу з них- Шевченкову могилу в Каневі на отих горах, про які він написав у Мангишлаку: “ Гори мої високії... Не так високі, як хороші!”. Стоїть і сумовито дивиться на нас із “свого прекрасного далека” які ми, як живемо, що робимо в Україні?

Спасибі, люди, вам за те, що важко вчили.

За помилки карали, як могли.

І виросли з душі моєї крила,

Вони б від тиші, припорошені були.

Тому й кажу вам, милосердні люди:

Нікого не забуду і на мить...

Любов до вас лунким апофеозом

В душі моїй натрудженій звенить!

Я знаю Наталю Замулко ще з її шкільної юності, відколи вона приїздила на нараду молодих літераторів у Київ і в програмі семінару був візит на кіностудію імені Довженка. Тоді я працював там начальником сценарного відділу і заступником головного редактора у Василя Земляка. Велике враження справила на її юну душу кіностудія і сам захоплюючий процес фільмування. У кінці є вірш, присв'ячений Василю Земляку.

Таких красивих світ наш рідко носить.

А вже таврує, як найгірше зло...

Нехай не йде? Нехай води не просить.

Ніхто не віда, що раніш було.

Яка печаль тобі сповила душу?

Як вгледів, що народ твій раб в собі?

І ти подумав: Я сказати мушу!

А все, що буде- буде по мені.

У Вавілоні час кували всім зозулі.

Як хто хотів так в ньому й багатів.

І ти там був- Поетом у комуні.

А люд від Мальви це дізнатися хотів.

Є в книжці і рубаї з Хайяма, як і в Павличка. Але найбільше пронизливої лірики, що нагадає раптом знамениту збірку Ліни Костенко “ Над берегами вічної ріки”- по-моєму, найвидатніше досягнення не лише сьогочасної лірики, а й класичної.

Саме отут, в інтимній ліриці, Наталя Замулко, знаходить себе і своє місце в українській поезії. Оця близькість до Ліни - не епігонство, не пряме наслідування, а поклоніння найвищим, найдосконалішим зразкам. В циклі “ З литовскького зошита”- мабуть, найдосконалішому в книжці - Ліни впливи найпомітніші:

З Литви у Латвію. Ми їдем в Лієпаю.

Там, кажуть, липи зацвітають у гаю.

А тут зима стоїть сосновим раєм

І наче в кніксені, сосна віта сосну.

Тут не тільки тональність, а й образний лад нагадує Лінину лірику. Але будьмо толерантні: авторка багато років не чує рідної мови! Відтоді ж випала з літературного процесу в Україні. Що ж їй робити? Як втрапити в річище чи в Ріку української поезії?

Слава тобі, Господи, що Наталя Замулко, ставши Дюбуше, обирає собі за взірець Лінину поезію: це зараз найвище наше досягнення літературі!

І гріха тут ніякого вже немає, якщо взяти до уваги всі обставини Наталіного життя та її діаспорно - емігрантської долі.

Паланго-місто, ти моє фанданго.

На цьому світі все- із протиріч.

Любов- це не запрошення до танго.

Я йду до тебе- не тобі навстріч.

Царице Егле! Я радію тиші.

Як ти радієш всім своїм вужам.

І в білі дні пребудуть білі вірші

Я їх нікому в світі не віддам!

Моє фанданго знають тільки сосни

І сніг, що проклада між нас межу.

Ти почекай між Тясмином і Россю.

Дай своє серце снігом остужу.

Будьмо ж і милосердні: яка б то радість була Наталі, коли б ми віддали їй премію Василя Симоненка, на яку висувається її книга! Мабуть ніхто в Україні не зрадіє цій премії так, як Наталя Замулко-Дюбуше у Франції. Та й премія нашого Василя, перетнувши кордон, набула б міжнародного статусу.

Сповнена ностальгії - суму за прекрасною Україною, книжка Наталі Замулко-Дюбуше сповнює і наші серця ще більшою і проникливішою любов'ю до батьківщини: ми ніби ще ясніше бачимо її неповторну, чарівну красу, дивлячись на неї з далечини зеленими очима її Вірної і Люблячої Доньки!

Газета “ Народна Справедливість”

№ 42, жовтень 2004 року

Сизоненко Олександр Олександрович

Лауреат Шевченківської премії

ДОСТАЛСЯ НАМ ВЕК БЕСПОКОЙНЫЙ

У меня довольно сложная задача — говорить о солидном багаже журнала, скопленном за семь лет, помимо прозы и поэзии. Сразу скажу: визитной карточкой "Странника" является острая нравственная публицистика.
Наша гордость — социологические опросы, проводящиеся в вузах Саранска с соответствующими аналитическими комментариями на такие темы, как "Молодёжь и СМИ", "Телевидение как улика", "Годы реформ: надежды и разочарования", "Молодёжь и патриотизм", "Мечты о русском "рыночном" социализме" и т.д. Социологическую тему в журнале ярко представляет здесь Тамара Лыткина.
Проблемам нравственного возрождения народа посвящены статьи Юрия Самарина и профессора Андрея Гагаева, приглашаемых на страницы журнала столичных публицистов Ирины Медведевой и Татьяны Шишовой, журналиста-богослова Андрея Кураева и других. По сути, весь публицистический, историко-краеведческий, мемуарный блок журнала подобран с этой неизменной точки зрения.
Ведь не секрет, что и в краеведении, и в исторической науке, как в центре, так и на местах, порой возобладают антигосударственные, деструктивные взгляды (что часто отражается в учебниках), много на этой почве возникает вымыслов, недостоверных идей. "Страннику" в определённой мере повезло, в составе редколлегии он имеет таких крупных историков, как доктор наук, Валерий Юрченков и известный у нас краевед, автор монографий по церковной истории края Сергей Бахмустов. Поэтому мы всегда спокойны за качество краеведческих, исторических материалов, которые не только любопытны всякими уникальными фактами, но написаны доступным, ярким языком, без наукообразности, и всегда представляют Мордовию частью России и происходящее в ней — как часть российской истории. Конкретно приведу в пример материал Валерия Юрченкова "Тысяча мелочей", публиковавшийся в журнале с продолжением, где из множества крохотных фактов (скажем, в Саранске был проездом Лев Толстой, а во время Великой Отечественной войны со своей частью побывал в нашем городе А.И. Солженицын и сделал об этом запись в своём дневнике) складывается некая целостная картина. Назову материалы Юрченкова по дворянскому сословию — "Патриархи и скоморохи", Бахмустова — "Рузаевская старина", "Злодеи и злодейства", Тимофея Надькина — "Кровавое лето 1931 года" и многие другие.
Назову ещё целую серию материалов, которыми "Странник" по праву гордится и которые вышли на российскую читательскую аудиторию и даже за рубеж. Это материалы о Бахтине, в силу пусть и негативных обстоятельств судьбы проведшем в Саранске практически два десятилетия. Живы люди, работавшие с ним рядом, приходившие в гости, дружившие с ним. На протяжении всего 1995 года, к столетию со дня рождения Михаила Михайловича, мы публиковали, как модно нынче говорить, эксклюзивные статьи, написанные специально для "Странника" Валентиной Естифеевой, когда-то совсем молоденькой преподавательницей работавшей на кафедре у Бахтина и общавшейся с ним. У нас в журнале работает Владимир Лаптун, всю жизнь занимающийся "бахтинской" тематикой, человек сам уважаемый и известный среди бахтиноведов, и во многом благодаря ему сложилась эта струя в "Страннике". Вот и в 2000 году, к 105-летию со дня рождения выдающегося литературоведа и философа, прошла серия материалов и В.Естифеевой, и Н.Кукановой, и нашего известного заслуженного писателя А.Соболевского, который ещё студентом слушал лекции Бахтина. Вот этой своей данью в копилочку бахтиноведения "Странник" гордится.
Нельзя не сказать о "мемуарной" линии нашего журнала, произведения которой проходят по разделу "Древо жизни". Интереснейшие документальные рукописи прошли через журнал за семь лет, многие после открытия их в журнале уже изданы книгами. Это и упоминавшаяся "Моя жизнь, мой спидвей" Владимира Карнеева, отца русского ледового спидвея, в честь которого в Саранске ежегодно проходят соревнования. Это и "Побег из УСЛОНа" Татьяны Чернавиной, потрясающий рассказ о том, как целой семье удалось бежать с поселения и пешком дойти до Финляндии. Это книга врача Поросенкова "Врачевание есть искусство", это Диалектов "Достался нам век беспокойный".

Кстати, у нас есть своя корреспондентка во Франции. Это бывшая наша соотечественница Наталья Замулко-Дюбуше. Её собственная биография тянет на остросюжетный роман, а материалы "Муж через брачное агентство", "Билет на французский корабль", "Выйти замуж за иностранца", "У бедности разные лица" — вызвали огромный резонанс.

"Странник" любит искусство. Но нас не интересует сухой взгляд музейщика на чьё-то творчество. Нам хочется, чтобы видна была судьба. А судьбы — и трудные, и трагические, и успешные, и печальные. Один из удачнейших примеров — материалы о художнике Владимире Карасеве, не так давно трагическим погибшем в сорокалетнем возрасте. А ведь он участник множества выставок и в Саранске, и в Москве, и во Франции. Символика его работ просто потрясает. Это был очень крупный художник. А после его смерти друзья принесли в редакцию его автобиографическую повесть и стихи, и мы всё это публиковали в сопровождении его же графики, и, конечно, публикация уже несла в себе горький привкус ранней смерти.
Наверное, "Странник" вызывает интерес не потому, что такие уж высокохудожественные произведения публикуются (уровень публикаций, конечно, разный), а потому, что существует журнал не в этой маргинальной, мертвящей, погибельной струе, а в живой. Потому и собирает на свои страницы вот эти "живинки", привлекает к сотрудничеству людей не прозябающих, а живущих. И вот именно поэтому претендует быть не мертворождённым, а живым изданием.

А.СМОРОДИНА

«Литературная  Россия» №21. 25.05.2001

http://www.litrossia.ru/archive/41/criticism/974.php

СВІТЛО БЕРЕЗНЕВОЇ ЗАМЕТІЛІ

Наталя Замулко йде до свого читача впродовж багатьох літ. І завжди, коли вдавалося публікування, їй випадає скромний куточок в оселі, переповненій претендентами на окремі книжки. Наші колективні збірники — чи разові, чи повторювані щороку, з якими пов'язуемо свою ілюзію про альманахи, - не спроможні широко і повноцінно представити творчість новобранця літератури.

Спливають роки, на поетичних орбітах з'являються нові люди... Й одним не вистачає духу в творчому змаганні, інших долає зневіра у власних силах, можливостях, третіх просто життя закручує, а читач не скандує під вікнами:

-“По-е-зі-ї!” 

Різні бувають причини, але багато імен у нашій поезії, засвітившись раз чи двічі, згасають або надовго, або й назовсім. Є в цьому процесі, мабуть, щось природне, нормальне, своя закономірність, народження справжньої поезії. Бувають, напевне, і випадкові, штучні перепони..

Не дошукуючись зараз конкретних причин, зауважимо, що творчий набуток Наталі Замулко, якщо судити з кількості опублікованого, не переобтяжить читача. А між тим то в одному, то в іншому збірнику (“ Повноліття”, “ Кроки”, “Дніпрові зорі” видавництва “Промінь”, “Поезія -88”, випуск 2-й “Радянського письменника”), в обласній та республіканській періодиці, на радіо пробивалися до світу джерельця її поезії. Здобулась вона і на самостійну подачу — на првах першої книжки — в “Ранкових вікнах” “Променя”. І ось тепер виходить у світ окрема збірка Наталі Йосипівни “Березнева заметіль”.

Що приваблює в її віршах? Щирість. Прагнення осягнути світ людини, осягнути себе в огромі простору і часу. Але цей пошук не зв'язаний чіткою логікою. Це швидше фіксація інтуїтивного відчуття, блукань у пошуках, коли не знаєш, як ступити подальший крок, дослухаєшся до невідомості, до калатання власного серця, до ще не визрілих думок. Такий стан позначається і на формі, словесній тканині, звуковій тональності. Однак деяким поезіям ще бракує внутрішньої, отої невидимої цільності, коли кожне слово на місці й коли можливе тільки це слово, а не інше. Розкутість почуття, спонтанність поетичного образу часом обертаються розмитістю думки, неточністю вислову. Вихід на самостійний поетичний шлях до читача, безперечно, дасть Наталі Замулко заряд натхнення і зміцнить віру в себе, спонукатиме до більшої самовимогливості, прискіпливості у виборі найпотрібнішого слова.

У поезіях Наталі Замулко чується відгомін драматичної історії України, прочитується сповідь сивого Дніпра про його минуле і сьогочасне, визріває почуття провини перед майбутніми поколіннями за сплюндровану землю. Спостерігаємо перепади настрою ліричної героїні, передається відчуття таємничої нерозгаданості і невичерпності людини як світу.

Стало майже звичним і в самих поетів виділяти інтимну лірику в самостійні розділи, десь ніби протиставляючи її іншій — пейзажній, скажімо, ліриці. Виокремлює інтимні мотиви і Наталя Замулко. Насправді — це той же світ, та ж людина в її стражданнях і надіях, в боріннях за право бути собою і завмираннях від щастя кохати, дихати, жити.

Поетеса відчуває свій родовід (а сама вона з благословенної і багатостраждальної Канівщини), у її почуваннях присутні Тарас і Дніпро, що живлять її і дають натхнення. Але вона не хизується тим, бо розуміє, що таке земляцтво лиш посилює обов'язок душі.

Починали ми готувати книжку до видання, коли Наталя Йосипівна працювала в Черкасах, в обласному Комітеті захисту миру, а йде вона до читача тоді, коли авторка перебуває у Франції. Уже маючи прізвище Дюбуше. Двадцять років тому двоє молодих людей — громадяни різних країн, що належать до відмінних суспільно — політичних систем, не змогли одружитися. Це вдалося здійснити тільки тепер “уже маючи болючий досвід — пише Наталя (цитую з дозволу авторки), та і часи настали інші. - “ Ми багато втратили обоє. Я повинна лишити дорослих дітей, могилу матері, свою землю, свій народ. Він як інженер, що одружився на іноземці, та ще із “червоної Росії”, втратив роботу у конструкторському бюро атомного заводу (демократія скрізь однакова). Але є ми — ті, що знайшлися через 20 років і вже не змогли жити одне без одного”.

Якби раптом сталося таке в застійні роки (хоч воно тоді не відбулося), не бачити б Наталі Замулко ні свого портрета в газеті, ні поетичних рядків на її шпальтах, ні такої жаданої книжки. Може, навіть зажадали б від Комітету захисту миру (та ще раптом був би відсутнім Олесь Терентійович Гончар) засудити, принаймні відмежуватися від працівниці, яка зважилася на таку індивідуальну миротворчу акцію.

Сьогодні міняється світ, сьогодні ми вже спроможні зрозуміти людину, не топтатися по її почуттях. “ Мене ж закручувала долі віхола. Де не завжди побачиш береги”, - читаємо в одному з її віршів. Вона не втікачка, її серце, її думки — з Батьківщиною.

« Відлітаючи рейсом Київ — Париж, - пише мені Наталя, - я залишаю певні висоти, які мені дають право бути гордою. Це чистий від атомщиків Чигирин, за який ми боролися і перемогли, створену Малу Академію народних мистецтв у селі Стецівка Звенигородського району, вже здану до друку довгождану книжку “ Березнева заметіль”, любов і розуміння своїх доросли дітей та друзів, роботу в Черкаському комітеті захисту миру, де, не шкодуючи часу та енергії, працювали на Мир.Сонячна і прекрасна Франція, в яку я закохана здавна — через її класичну літературу, - повинна стати моїм домом”.

Знаючи, що ця країна надала притулок багатьом талановитим письменникам, нашим співвітчизникам, Наталя Йосипівна має намір, перебуваючи у Франції, проводити таку роботу, щоб повернути на Батьківщину максимум імен, що заслужили пошанування нашого народу.

 “ Я хочу працювати над тим, щоб нитки нашої історичної пам'яті та культури ніколи не переривалися, а дорога між Україною і Францією ширшала і в прекрасному майбутньому, до якого завжди прагнув слав'янин, діти наші та онуки ходили одне до одного вільно і весело”.

Добре слово про Наталю Замулко приємно було чути в Українському республіканському комітеті захисту миру від Олеся Терентійовича Гончара, Бориса Сергійовича Зрезарцева. До речі, нині вона - спеціальний кореспондент “ Літературної України” в Парижі.

Хай сповна здійсняться її творчі задуми. Хай їй щастить!

Володимир Біленко

головний редактор видавництва

“Радянський письменник”,

“Літературна Україна”

5 липня 1990 року.

Р А Н К О В І_ В І К Н А

 Як довго доводиться чекати свою першу книгу! Трапляється, сам вже в чомусь зневіришся, рівень книги переростеш, але звертаєшся поглядом назад “Ну, коли вже, коли”?
Тож попри всі тортури чекання приємно потримати у руках свою першу біленьку ластівку, але... Збірник віршів шести молодих поетів з Черкаської, Кіровоградської, Запоріжської, Дніпропетровської областей укладено за принципом “книга в книзі”. Так що довгожадана книга, як виявляється, складається лише з 20 віршів. Ну що ж, і це втішно.
Тож вітаємо нашу землячку працівника Черкаського обласного комітету захисту миру Наталю Замулко з її першою книгою: “Ділюся словом”. Вся збірка має назву “Ранкові вікна”. Тираж її 1500 примірників. Спішіть придбати, бо, може, ця книга стане раритетом!
Звичайно, хочеться розповісти і про громадську діяльність Наталі Замулко, про її різні й цікаві зустрічі з американцями, з письменником Олесем Гончарем, з дітьми із малої сільської академії мистецтв села Стецівка Звенигородського району, але — повернемося до розмови про книгу. Вона починається чудовими рядками:
Мелодіє!
Ти все не затихаєш.
Я чую зойк
Поламаних дерев...
Перелік рядків, які висвічують то краплинами роси, то тихим потаємним почуттям любові, які в кращих своїх зразках поетеса не виставляє на показ (“ І мій прадавній Родень зірницями забрів у шум отав...”), можна продовжувати. Та разом з інтонацією великого Талану Любові є і надмірний форсаж голосу ліричного, і не всюди йому під силу опанувати надвисоку ноту. Тим приємніше читати поезії, які повністю гармонійні світу митця і яким важко не поверити:
“...А я жар-птиця
З полум'я вродилась,
щоб крадієві
обпеклась рука...”.
Аналізуючи нові вірші Наталі Замулко і її роботу над розширенням поетичної палітри, розумієш, що іноді довгочекання першої книги гальмує нормальний розвиток творчості, але публікація додає нових сил. Саме з таких нових витоків і складається пропонована нашому читачеві сьогоднішня добірка. І хочеться побажати її автору щастя і сонячності в поетичній праці.
З нетерпінням чекаємо нової книги Наталії Замулко, яка вийде наступного року у видавництві “ Радянський письменник”.
Ігорь Забудський, поет-художник
газета”Молодь Черкащини”
8 квітня 1989 року

ТИ ЛЮБОВ МОЯ ОСТАННЯ, УКРАЇНА

У комині її просторого будинку в Шательро вже довгі роки не палає вогонь. І хоч би який холод, не насмілиться господиня, зеленоока біла пані Дюбуше, вона ж Наталя Замулко, бодай друзки запалити, щоб погрітися біля його мармурової груби. Є на те причина у димарі оселилися дикі голуби. Тут і пташенят виводять. Їх ніжне воркотіння у вечірньому присмерку кімнат стишує розмови, будить приспані спогади.

...Щоранку звично й тривожно кликала на самоті голубка на старій груші, коло батьківської хати в її рідній Прохорівці, що на Канівщині. Малій Наталці вчувалося у тому пташиному повторі:
- “На-та-ша, На-та-ша”. Так начебто застерігала сива птаха — дивись дівча, не проспи свій день, свою долю. Вона й не барилася. Ще тільки зоріли її літа — відчайдушно кинулася в обійми світу, мов у материнські руки, - прийми, бо я тебе люблю. А світ прийняв її порив і зізнання, як виклик до бою — чи витримає? Встояла. Без докорів і сліз. З усмішкою. Тихою ходою зійшла зі стежки чужої долі, випивши до дна гіркотний трунок першого кохання. Але любові не зреклася — до життя, дітей, поезії. І віру не згубила.
Он бачиш, доню,
ранок звів крило.
Веселкою над нами-
перевеслом.
Який там шлях?
Яке чатує зло?
Нехай воно,
як крига,
в водах скресне...
Йшла по життю не стежкою — широким шляхом. Видніла всім красою, мудрістю, незалежністю. Трьох дітей, красивих, ставних і розумних, підняла на ноги, дала освіту.
У Франції майже 15 років. Тут закінчила університет, працює в мерії міста Пуат'є. Молодша донька, Даринка — студентка юридичного факультету. Тут же недалеко — син Володя із сім'єю. Старша дочка Юля — лікар за фахом, живе і працює в Москві з чоловіком Сергієм, якого Наталя зразу ж прийняла у своє серце, як свою дитину. Підростає онук — Ілля, йде у перший клас. Коріння роду в Росії.
Буде скоро і у Франції. Сказала пророчі, весело-сумні слова, своїй невістці Тетяні — впала на тебе місія- буде перше покоління моїх онуків на цій землі, у другому, мову нашу почнуть забувати, у третьому тільки і знатимуть, що їх пра-пра- бабуня була за походженням українкою.
Наталя щиро дарує добро й збирає каміння на дорогах життя. З мужнісю скіфині...
Скручу думки свої
в тужаве перевесло.
Дозволю цілувать
себе вітрам.
З мого життя,
в якім не все ще скресло,
найменшої сльозини
не віддам.
І пише чудові вірші. Про любов, материнство, жіночу долю, вірність, милосердя. Даруючи себе людям, сама визріває в духовності.
Спасибі, милосердя,
що живеш
в душі
до кожного народу.
І світлим оком
по землі ведеш,
не дбаючи зовсім
про нагороду.

І далі...

І все ж, як стрімко
серцем виростаю,
коли я милосердна
до людей.
В останніх творах домінує філософське осмислення життя, обшир думки. “Дозріле серце — вимагає правди!” - зізнається вона у своєму вірші “Не радує чомусь вчорашній день”.
З роками виникла потреба донести пережите й осмислене у прозі. І це вдається Наталі. Написано багато про життя слав'янських жінок в еміграції, статті на болючі теми сучасності.
Людям світло, затишно й щемно від прочитаних творів Наталі, бо слова її проростають з душі — живі й цілющі. Тому так багато у неї друзів не лише в Україні, де її ім'я добре відоме, але й тут, у Франції.
Шовкова ниточка її дитинства щасливо вчепилася до берегів життя, червоним і чорним помережила шляхи-дороги долі і спочила срібним ланцюжком у збірках “Берег пам'яті”, “Березнева заметіль”, колективних збірках поезій “Повноліття”, “Кроки”, “Ранкові вікна”, “Дніпрові зорі”, “Поезія 1995” у прозовому творі “Білет на французський корабель”, у численних добірках поезії на сторінках газет та журналів України, Прибалтики, Росії.
Поетка Наталя Замулко — одна з небагатьох наших співвітчизників, хто, перебуваючи за межами України, не забув зміст слів “співчуття”, “дружба”, “гідність”, “Вітчизна”. Тож віддамо їй належне — із щирою повагою й зацікавленністю приймемо у дарунок ще цю збірку. Читаймо й радіймо — краплина крові українців у Франції пульсує за київським часом.

Лариса Грабчак

член спілки журналістів України

книга поезій “Лелеки рідної землі”
м. Черкаси 2004 рік
видавець Чабаненко Ю. А.

ЯК БОЛЯЧЕ З УКРАЇНОЮ ВДАЛИНІ ВІД УКРАЇНИ

То тільки так здається, що можна без Батьківщини, що українцям можна без України. Розповідають, хто бував у російських “ведмежих кутках”, куди позаносила лиха доля українців, що серед жител місцевого російського, татарського, чувашського населення око подорожуючого часто натрапляє на біленькі хатки. Це українці й сюди, в тайгу і в саме Заполяр'я привезли за собою крихітку України, спомин про Україну. А глибоко в душі — й материні, дідові рідні слова і пісні. І одвічний сум удалині за Батьківщиною, який дістав болючу назву — ностальгія.

Ми живемо в Україні й не задумуємося часом над тим, яке це щастя жити дома, у своїй державі, на рідній землі. Іноді легковажимо й готові за шмат “дешевої” московської ковбаси продати свою молоду Українську державу, знову вшилити свою малоросійську дурну шию в російське ярмо. Такі ми, кажу, нерозумні, живучи дома.

Та от українець раптом одривається від своєї землі, потрапляє на чужину, і тоді з ним коїться щось незрозуміле. Людині починає боліти, здавалося б, неіснуюче, про що раніше вона й не думала. Не голова болить, не руки, не ноги, а душа. Бо в тій душі, виявляється, глибоко сидить у самих генах Батьківщина, зелена, кароока, синьо-золота, єдина в світі...

Про це думаєш, читаючи проникливі, щирі вірші-сповіді нашої землячки в минулому черкащанки Наталі Замулко, надіслані з Франціі спеціально для нашої газети, написані у всесвітньовідомому Парижі й у менших містах Шательро, Ля Рошель. Наталя Йосипівна родом із села Прохорівки Канівського району. Працювала в обласному відділенні Українського Фонду миру, писала вірші. 1990 рік- вийшла її збірка “Березнева заметіль”. Її вірші тепло привітав у “ Літературній Україні” головний редактор видавництва “Радянський письменник”- Володимир Біленко.

На поезії Наталі пише пісні черкаський композитор Олександр Стадник.

І ось кілька років тому непередбачувана доля викинула цю жінку на чужину, у Францію. Там вона живе й працює зі своєю маленькою дочкою Даринкою серед добрих французських людей, які її люблять. А повного щастя нема. Бо заболіла раптом цій жінці Україна... Доля мене також виривала з України в уральську тайгу, і я можу сказати, бодай приблизно, що це за біль. Це якийсь фантомний біль, як ампутована, скажемо, нога. Її нема, її від тебе відняли, а вона болить... Бо живе пам'ять про неї...Бо така твоя природа — ходити на двох ногах по землі.

Далі не буду нічого казати. Читайте вірші цієї чарівної, мужньої, колись сонячно оптимістичної жінки і думайте... Хай ми на хвилину видамось егоїстами по відношенню до поетеси але вслухаючись у сумні ностальгійні мотиви її душі порадіймо, що ми вдома, в своїй Україні, в уже своїй Українській державі, яка так тяжко спинається серед недругів на своє незалежне крило, щоб таки летіти, і в цьому наше щастя...

Далі — поезія... чи молитва української душі за Україну...

Василь Захарченко

газета “Черкаси” 22 липня 1994 року.

К В І Т К А_ Г О Р Д О В О Ї

Черкаська осінь нині, слава Богу, багата на мистецькі події.

Тільки - но ми відзначали відкриття після тривалої перерви виставочного залу, вітали в ньому виставку художників, приурочену трагічній пам'яті України — голодомору-33, як ось іще приємна подія. В художньому музеї відкрилася персональна виставка черкаської художниці, члена Спілки художників України Тамари Гордової.

На цю виставку, правда, і черкасці, і сама художниця довгенько чекали. У багатьох містах України виставлялися роботі Гордової, польські любителі мистецтва мали змогу бачити її роботи, як кажуть, мало не в повному зібранні, а персональної виставки на такому рівні в Черкасах ще не було.

Декоративний розпис, представлений художницею в одному із залів музею, це тільки невелика дещиця того, що вона зробила за ці роки. У Гордової є цілі цикли робіт, об'єднаних спільною тематикою, окремі з яких черкасці бачили раніше.

Нинішню виставку можна назвати сонетом любові. У символах декоративного розпису- птахах і квітах - читається ціла поема людського кохання, його злетів і втрат. Часто як ліричний супровід художниця використовує вірші В.Симоненка, Н. Замулко, пісенні рядки.

Радує невтомна працелюбність Гордової, її бажання освоїти різні види декоративно-прикладного мистецтва: писанки, гобелен. Чудовий гобелен “Дерево життя”, до речі, відкриває її нинішню виставку.

Хтось, коментуючи цю подію, сказав, що роботи Гордової — це своєрідний зв'язок з космосом.

Ми б сказали, що це — прямий зв'язок з землею України, її народним мистецтвом, переданим Тамарі від батька з матір'ю. Творчість Гордової — це гарна квітка Черкащини, яка, сподіваємося, буде гідно пошанована не тільки за кордоном, а й у себе на батьківщині.

І. ВОЛОДІНА.

“Черкаський край” 27 листопада 1997 року.

І ХТО СКАЗАВ, ЩО Я ПІШЛА НАВІКИ!

ЛЕЛЕКИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Зізнаюсь, я з хвилюванням розкривав нову книжку Наталії Замулко-Дюбуше з Франції “Лелеки рідної землі”, яка щойно вийшла в Черкасах. З хвилюванням, бо давно знаю її щире, сповідальне слово, від якого стає світло на душі. Її першу особисту збірку “ Березнева заметіль”, що побачила світ у “Радянському письменнику” у 1990 році, тепло привітав Олесь Гончар.

У ті 90-ті, повні надій і тривоги, Наталя Замулко працювала в Черкасах у обласному комітеті захисту миру, була членом нашого письменницького колективу. Згодом доля цієї молодої, енергійної, активної жінки склалася так, що вона виїхала на проживання до Франції. Але зв'язок поетеси з рідною Україною не поривається ні на мить. То рядки її поезії наснажливо озвуться у живописних феєріях-птахах Тамари Гордової, то ніжно-печально прозвучить пісня черкаського композитора Стадника “Ой, не лети, лебідонько” на її слова. А то раптом вийде в Черкасах чергова збірка поезій Наталії.

В одному з віршів проривається ностальгійне!: -”Носять пошту мою лелеки із минулого у буття”. З минулого, яке почалося в Наталії на березі Дніпра в легендарній Прохорівці на Канівщині, а буття, яке триває зараз у містечку Шательро у Франції.

Як і раніше, поезія Н.Замулко останніх років сповнена громадянських, патріотичних почуттів, доброти, милосердя. А ще вона зарекомендувала себе як авторка тонкої інтимної лірики, в якій пульсують щирі почуття материнства, жіночності, вірності в коханні:

Не плач в мені.

Не озивайся більше.

То тільки пісню можна повторить.

Ти краще прозвучи останнім віршем,

Що в серці наболілому тремтить.

Збірка складається з трьох циклів: “Україна”, “Слово”, “Любов”. Поетесу там, у Франції, як і у нас тут, в Україні, мучить оде і те ж питання про історичну долю Вітчизні: чого мі й досі топчемося на одному місці, чого й досі Україна і в своїй Незалежності духовно невільна, залежна?

Доля поетеси прямо перегукується з долею тих, семи мільйонів українців, яких лихе життя в Україні на наших уже очах змило четвертою еміграційною хвилею з домівки в чужі світи на виживання. І все ж є ще надія на повернення або хоч на незабуття.

І хто сказав, що я пішла навіки?

Що по моїх слідах росте трава?

Іще несуться в море наші ріки,

І рідна мова в пісні ожива.

Задумаймося над цими словами поетеси. Від нас залежить у ці відповідальні дні, від нашого вибору 21 листопада — чи повернуться додому ці сім мільйонів співвітчизників?

Ось “Молитва”, яку не можна читати без щемливого хвилювання.

Живий ще день,

забілений снігами,

прадавній рід- колисочка моя.

О, зглянься, Господи,

не гребуй нами,

десь там у далечі - моя Земля.

Тулюсь щокою

до каміння Лувру.

Молюся, плачучи, і Сину, і Отцю.

Не дотягнутись до Софії муру,

прости нас, Господи,

і землю цю.

Не відвернись від нас,

народжених рабами.

За те, що образ Твій

ми випустили з рук,

що пам'ять нашу занесло снігами,

що не збагнули в муках біль розлук.

Даруй же нам, хоча б одну надію,

щоб шлях знайти

і слово донести.

Пишу, як вмію,

і молюсь, як вмію.

О, Сину Господа, помилуй,

заступи!

Василь Захарченко

письменник, лауреат Національної премії

України ім. Т.Шевченка.

Газета “Місто” 10 листопада 2005 року. Черкаси.