Наталя Замулко йде до свого читача впродовж багатьох літ. І завжди, коли вдавалося публікування, їй випадає скромний куточок в оселі, переповненій претендентами на окремі книжки. Наші колективні збірники — чи разові, чи повторювані щороку, з якими пов'язуемо свою ілюзію про альманахи, - не спроможні широко і повноцінно представити творчість новобранця літератури.
Спливають роки, на поетичних орбітах з'являються нові люди... Й одним не вистачає духу в творчому змаганні, інших долає зневіра у власних силах, можливостях, третіх просто життя закручує, а читач не скандує під вікнами:
-“По-е-зі-ї!”
Різні бувають причини, але багато імен у нашій поезії, засвітившись раз чи двічі, згасають або надовго, або й назовсім. Є в цьому процесі, мабуть, щось природне, нормальне, своя закономірність, народження справжньої поезії. Бувають, напевне, і випадкові, штучні перепони..
Не дошукуючись зараз конкретних причин, зауважимо, що творчий набуток Наталі Замулко, якщо судити з кількості опублікованого, не переобтяжить читача. А між тим то в одному, то в іншому збірнику (“ Повноліття”, “ Кроки”, “Дніпрові зорі” видавництва “Промінь”, “Поезія -88”, випуск 2-й “Радянського письменника”), в обласній та республіканській періодиці, на радіо пробивалися до світу джерельця її поезії. Здобулась вона і на самостійну подачу — на првах першої книжки — в “Ранкових вікнах” “Променя”. І ось тепер виходить у світ окрема збірка Наталі Йосипівни “Березнева заметіль”.
Що приваблює в її віршах? Щирість. Прагнення осягнути світ людини, осягнути себе в огромі простору і часу. Але цей пошук не зв'язаний чіткою логікою. Це швидше фіксація інтуїтивного відчуття, блукань у пошуках, коли не знаєш, як ступити подальший крок, дослухаєшся до невідомості, до калатання власного серця, до ще не визрілих думок. Такий стан позначається і на формі, словесній тканині, звуковій тональності. Однак деяким поезіям ще бракує внутрішньої, отої невидимої цільності, коли кожне слово на місці й коли можливе тільки це слово, а не інше. Розкутість почуття, спонтанність поетичного образу часом обертаються розмитістю думки, неточністю вислову. Вихід на самостійний поетичний шлях до читача, безперечно, дасть Наталі Замулко заряд натхнення і зміцнить віру в себе, спонукатиме до більшої самовимогливості, прискіпливості у виборі найпотрібнішого слова.
У поезіях Наталі Замулко чується відгомін драматичної історії України, прочитується сповідь сивого Дніпра про його минуле і сьогочасне, визріває почуття провини перед майбутніми поколіннями за сплюндровану землю. Спостерігаємо перепади настрою ліричної героїні, передається відчуття таємничої нерозгаданості і невичерпності людини як світу.
Стало майже звичним і в самих поетів виділяти інтимну лірику в самостійні розділи, десь ніби протиставляючи її іншій — пейзажній, скажімо, ліриці. Виокремлює інтимні мотиви і Наталя Замулко. Насправді — це той же світ, та ж людина в її стражданнях і надіях, в боріннях за право бути собою і завмираннях від щастя кохати, дихати, жити.
Поетеса відчуває свій родовід (а сама вона з благословенної і багатостраждальної Канівщини), у її почуваннях присутні Тарас і Дніпро, що живлять її і дають натхнення. Але вона не хизується тим, бо розуміє, що таке земляцтво лиш посилює обов'язок душі.
Починали ми готувати книжку до видання, коли Наталя Йосипівна працювала в Черкасах, в обласному Комітеті захисту миру, а йде вона до читача тоді, коли авторка перебуває у Франції. Уже маючи прізвище Дюбуше. Двадцять років тому двоє молодих людей — громадяни різних країн, що належать до відмінних суспільно — політичних систем, не змогли одружитися. Це вдалося здійснити тільки тепер “уже маючи болючий досвід — пише Наталя (цитую з дозволу авторки), та і часи настали інші. - “ Ми багато втратили обоє. Я повинна лишити дорослих дітей, могилу матері, свою землю, свій народ. Він як інженер, що одружився на іноземці, та ще із “червоної Росії”, втратив роботу у конструкторському бюро атомного заводу (демократія скрізь однакова). Але є ми — ті, що знайшлися через 20 років і вже не змогли жити одне без одного”.
Якби раптом сталося таке в застійні роки (хоч воно тоді не відбулося), не бачити б Наталі Замулко ні свого портрета в газеті, ні поетичних рядків на її шпальтах, ні такої жаданої книжки. Може, навіть зажадали б від Комітету захисту миру (та ще раптом був би відсутнім Олесь Терентійович Гончар) засудити, принаймні відмежуватися від працівниці, яка зважилася на таку індивідуальну миротворчу акцію.
Сьогодні міняється світ, сьогодні ми вже спроможні зрозуміти людину, не топтатися по її почуттях. “ Мене ж закручувала долі віхола. Де не завжди побачиш береги”, - читаємо в одному з її віршів. Вона не втікачка, її серце, її думки — з Батьківщиною.
« Відлітаючи рейсом Київ — Париж, - пише мені Наталя, - я залишаю певні висоти, які мені дають право бути гордою. Це чистий від атомщиків Чигирин, за який ми боролися і перемогли, створену Малу Академію народних мистецтв у селі Стецівка Звенигородського району, вже здану до друку довгождану книжку “ Березнева заметіль”, любов і розуміння своїх доросли дітей та друзів, роботу в Черкаському комітеті захисту миру, де, не шкодуючи часу та енергії, працювали на Мир.Сонячна і прекрасна Франція, в яку я закохана здавна — через її класичну літературу, - повинна стати моїм домом”.
Знаючи, що ця країна надала притулок багатьом талановитим письменникам, нашим співвітчизникам, Наталя Йосипівна має намір, перебуваючи у Франції, проводити таку роботу, щоб повернути на Батьківщину максимум імен, що заслужили пошанування нашого народу.
“ Я хочу працювати над тим, щоб нитки нашої історичної пам'яті та культури ніколи не переривалися, а дорога між Україною і Францією ширшала і в прекрасному майбутньому, до якого завжди прагнув слав'янин, діти наші та онуки ходили одне до одного вільно і весело”.
Добре слово про Наталю Замулко приємно було чути в Українському республіканському комітеті захисту миру від Олеся Терентійовича Гончара, Бориса Сергійовича Зрезарцева. До речі, нині вона - спеціальний кореспондент “ Літературної України” в Парижі.
Хай сповна здійсняться її творчі задуми. Хай їй щастить!
Володимир Біленко
головний редактор видавництва
“Радянський письменник”,
“Літературна Україна”
5 липня 1990 року.
